80 років від дня народження Сергія Володимировича Данченка (1937–2001), українського режисера, педагога. Серед кращих вистав: «Маклена Граса» Куліша (1967), «Річард ІІІ» Шекспіра (1974), «Украдене щастя» Франка (1976, 1979), «Дядя Ваня» Чехова (1980), «Візит старої дами» Дюрренмата (1983), «Енеїда» Котляревського (фолк-опера; 1986), «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Пігмаліон» Бернарда Шоу (2000). Працював головним режисером Львівського ТЮГу, головним режисером Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (1970–1978), де під його керівництвом зібралася чудова акторська команда: Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Віталій Розстальний, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко. На прем’єри заньківчан приїжджали глядачі не тільки з області, але й з багатьох міст України. Коли у 1978 році Данченку запропонували переїхати до Києва й очолити театр ім. І. Франка, то режисер не дуже зрадів. За ним хотіла піти велика частина трупи львів’ян. Але тоді довелося б оголювати театр. Тому він узяв тільки двох: Ступку і Розстального, а з Харкова запросив Валерія Івченка. «Він осиротив Львів. – згадував львівський прозаїк, головний редактор журналу «Дзвін» Роман Федорів. – Це ж які роки були! Сімдесяті! Маланчуківщина! Все національне утискувалось, а він сміливо наповнив гру акторів Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької національним змістом. Я любив його і залюбки відвідував театральні спектаклі. Гадаю, що Сергій Данченко міг би з повним правом сказати, як Іван Франко: «Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям»». За київський період театральної творчості (а це 23 роки) режисер поставив низку яскравих вистав, які швидко й невпізнанно змінили обличчя театру ім. І. Франка та, зрештою, відновили колишню гучну славу франківців.

Більше...